Геннадій Москаль: «Сицилійській мафії є чого повчитися в кримської»

Фото Олексія Шибанова

Василь Васютин, 9 листопада 2006

Кореспондент «БЦ» потрапив до постійного представництва Президента України в Криму в останній тиждень його роботи в старому приміщенні. Потрапити в ці кабінети донедавна можна було через задній під’їзд будівлі Кабінету міністрів, що було доволі символічно, указуючи на те, хто реальний хазяїн на півострові. Представник Президента довгий час був таким собі весільним генералом, який реально ні на що не впливав, нічого не вирішував і працював під ковпаком місцевої влади. Сьогодні представництво переїжджає. Після того як його очолив Геннадій Москаль, відомий розгромом злочинних угруповань під час роботи тут на посаді головного міліціонера, ситуація змінилася. Викривальні заяви та принципова позиція роблять його для багатьох незручною фігурою. Проте, як заявив сам Москаль в інтерв’ю «БЦ», він цим не переймається.

– Геннадію Геннадійовичу, сьогодні в різних регіонах України сталася ціла серія вбивств підприємців. Ви не боїтеся, що щось подібне може трапитися й у Криму?

– Не личить Україні, що на 16-му році незалежності ми маємо такі факти. Мені соромно за сьогоднішню правоохоронну систему. Соромно, що зараз в Україні такий розгул криміналітету, який був у де­яких країнах Латинської Америки в 70-х роках, коли людей мордували, розстрілювали, ви­крадали. За цей час можна було вичистити державу від подібних проявів криміналу. Новим «авторитетам» сьогодні неможливо піднятися: для цього немає жодної політичної чи економічної основи. І ви це самі бачите: усі, хто на слуху, – це люди, які залишилися ще з тих часів. І тут давно вже варто було навести лад. Але тепер це не в моїй компетенції, хоча я роблю все можливе, щоб у Криму подібне не повторилося.

Ви знаєте, що таке «бандит»? Це людина, котра не має власних проблем, а тому починає створювати проблеми іншим. Якщо ж у неї таки виникають свої проблеми, вона перемикає свою увагу на них, і тоді інші дихають вільніше. Немає  бандитів  колишніх (у нас люблять казати, що хтось, мовляв, колись був бандитом, а сьогодні з поганого хлопця перетворився на хорошого), бандит залишається бандитом. Тому краще, щоб вони сьогодні ламали голову над власними проблемами. Щоб хтось перебував під слідством, хтось – у суді, щоб когось оголосили в розшук. Отоді вони не зможуть робити свою чорну справу. І в Криму буде все спокійно. Якщо ж вони перебуватимуть у стані спокою, тоді ситуація не буде такою, якою була тут у 90-х.

– Ви опинилися в Криму вдруге. Були тут спочатку як головний міліціонер, сього­дні ж – як представник Президента. Щось змінилося за вашої відсутності?

– Крим не став кращим. За шість років я не побачив підйому економіки. Так, на узбережжі з’явилися деякі об’єкти, але це далеко не інвестиційний бум, якого так довго очікував Крим. Більшість земель було роздано людям «по блату», і вони побудували на них власні котеджі. Усе-таки Південний берег Криму став би квітучішим, якби землю продавали чи передавали в оренду потужним компаніям, готовим інвестувати в туристичний бізнес. І вони б зробили те, що зробила Туреччина, куди сьогодні масово їдуть відпочивати. Чому ж кримчани не відпочивають у Криму? Для мене це тривожний симптом. Кримський же уряд вважає це цілком нормальним. Якщо Крим так розвиватиметься й далі, він через 3–4 роки загубиться у вирі жорсткої конкуренції, яка сьогодні панує в туристичній сфері.

І другий момент – повернення криміналітету у владу, політику, парламент. Про депутатів із кримінальним минулим у Верховній раді Криму кажуть усі. Але сьогодні ще навіть ніхто не брався за депутатів Сімферопольської  міськради, рад інших міст і районів. Аналізуючи цю ситуацію, я просто не знаходжу слів, щоб її описати. Я хочу все, що там твориться, оприлюднити, щоб події десятирічної давності в Криму не повторилися.

В українському кримінальному праві є таке визначення як сприяння скоєнню злочину. Коли один залізає у кватирку, викрадає речі, а інший бачить усе це, мовчить і не повідомляє міліцію. Мовчки вступає в злочинну змову. Я цього не робитиму.

– Мої колеги часто порівнюють Крим із мафіозною Сицилією. На ваш погляд, це перебільшення чи ситуація відповідає реальному стану речей?

– Я хотів би навести один приклад. День народження є в кожного, і кожен сам вирішує, як його святкувати. Я, ставши держслужбовцем, намагаюся в цей час брати відпустку й проводити її подалі від людських очей. Хтось святкує день народження з розмахом. Але є певний етикет проведення святкування. Коли сьогодні на святкуванні дня народження спікера кримського парламенту Анатолія Гриценка, яке проходило в одному туристичному комплексі, розставляють на столах таблички для гостей із прізвищами начальників міліції, СБУ, прокурора Автономії й поряд народного депутата Олександра Мельника (лідера залишків угруповання «Сейлем». – Авт.) – це хіба нормально? Скажіть, хіба в Сицилії до цього додумалися? Навряд. Їм треба їхати сюди й учитися. Якби там показали таку розкладку, уся б громадськість на вуха стала. У нас же це вважають цілком нормальним.

В Італії до цього не дійшли й не дійдуть, бо, попри всі складнощі, італійський уряд із таким явищем упорався, причому блискуче. Берлусконі постійно викликають у прокуратуру, щоб дав свідчення, у суди, і ніхто не кричить, що це політичні репресії. Не дай Боже, якщо нашого чиновника викличуть у міліцію або прокуратуру – відразу зчинять гвалт, що це політичні репре­сії, замовлення влади (обов’язко­во «помаранчевої»). У нас чим вищий партійний щабель посідаєш – тим більше крику. Головне – слід правильно на­вчитися кричати.

– Пригадаймо вашу діяль­ність на посаді керівника кримської міліції в 90-х роках, адже саме з вами пов’язують тодішній розгром злочинних угруповань «Сейлем» і «Башмаки». Кажуть, ви навіть маєте намір написати про це книжку...

– Справді, я хочу написати книжку про те, як кримінал злився з політикою. Тут була така Християнсько-ліберальна  партія Криму, яка ввійшла в кримську історію як «партія розстріляних». Очолював її пан Поданєв, якого застрелили на поминках Віктора Башмакова (лідера ОЗУ «Башмаки». – Авт.). Розстріляли тоді й інших керівників партії. Це було масове побоїще.

Іншою злочинною партією була Партія економічного відродження Криму (ПЕВК) (підконтрольна ОЗУ «Сейлем». – Авт.). У нас багато кажуть про заборону діяльності різних політичних сил, зокрема комуністів. Але насамперед слід було б заборонити діяльність власне ПЕВК. Як люстрацію робили в Чехії або Польщі, таким самим чином варто було б усунути від влади вихідців із цієї політичної сили та заборонити їм обіймати будь-які держані посади. Вихідцем із тієї партії є й Анатолій Гриценко, і ряд інших поважних нинішніх керівників Криму. Коли на засіданні її політбюро вирішували не соціальні чи економічні питання, а кого вбити, підірвати, розстріляти – це хіба нормально? При­йма­ли політичне рішення, яке виконували кілери. Ось про це я хочу написати. Аби нагадати декому, звідки він вийшов і ставлеником кого є, бо багато які про це забули.

– А ви можете пригадати, які у вас були враження від першого приїзду в Крим?

– Посада начальника міліції Криму на той час була вакантною десь із півроку: мій попередник, Корнієнко, очолив міліцію Києва. Один генерал, якому запропонували обійняти цю посаду, знепритомнів просто в кабінеті нині покійного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Мені міністр сам про це розповідав. До слова, Кравченка, попри все, що про нього казали, я поважав. Я ніколи не чув, щоб він давав команду не чіпати того чи того. Звучало одне: «Чому так повільно й погано працюєте?» 

Я прийшов із Закарпаття, де також мав велику проблему з бандитами. Ситуація там була така ж, як і в Криму, але трохи в меншому масштабі. Однак, незважаючи на це, нам удалося за рік розгромити місцеві банди. І так званих «Чалих» та «Чубірки», представники яких при есдеках фігурували як великі радники й бойовики. Поки я там працював, багато з них повтікали й переховувалися в Чехії та Угорщині. Але виникла кримська проблема, і Кравченко викликав мене й заявив, що ситий нею по горло. «Або ти з нею розберешся, або на твоїй міліцейській кар’єрі буде поставлено хрест», – сказав він мені.

Ситуація була запущеною. Серед працівників міліції панували страх і розгубленість. Зрада й  подвійна гра теж були. Але нам удалося зорганізуватися. Я прийшов у листопаді 1997-го, і вже в лютому ми піднялися з окопів і пішли в атаку. До того часу ми таки стали боєздатним загоном. На жаль, людей, які тоді працювали, із часом звільнили, відправили на пенсію. Можливо, якби вони лишилися, то змогли б тримати ситуацію під контролем, і ми б сьогодні не мали таких наслідків.

– Яким чином вам удалося тепер запросити слідчу групу МВС і прокуратури?

– Коли я йшов вулицею, а мені колишні чи нинішні співробітники або звичайні люди казали: «Куди ж ви дивитеся, ви ж представник Президента?» – я не міг не звертати уваги на їхні слова.

У того вкрали, того вбили, це зробив отой – невже я не мав відре­агу­вати на ці слова? На місцях свою бездіяльність органи пояснювали низкою об’єктивних і суб’єктивних причин. Тоді я звернувся до Секретаріату Президента, міністра внутрішніх справ та Генпрокурора й дістав абсолютну підтримку.

– Але чому та ж Генпрокуратура звільнила з-під варти Мельника й нині не може навіть його знайти?

– Це запитання до Генпрокурора. Я матеріалів кримінальної справи не читав і тому не можу зробити якихось ви­снов­ків. І не маю права її читати, адже я не є слідчим і навіть не працюю в правоохоронних органах.

Я шість років не цікавився долею Мельника, вважав, що він устиг відсидіти за злочини. А виявилося, що навіть не сидів. Навіть за той епізод, який був усім відомий, за вбивство підприємців Зборовського й Сергієнка. З’ясувалося, що злочинці домоглися через міліцію зняти варту біля головного свідка в цій справі – Черникова, потім викрали його, убили й закопали. А потім через ту ж міліцію поширювали чутки, що той поїхав у Грецію збирати мандарини. Проте всі документи залишилися вдома. Розшукову справу не порушили. Тільки коли приїхала бригада з Києва, оперуповноважений, який вів слідство, приніс із дому всі папери. Ним сьогодні займається відділ внутрішньої безпеки МВС. Після остан­ньо­го спілкування з керівником слідчої бригади я дізнався, що Мельнику інкримінують причетність до ще шістьох злочинів.

– Чи не вважаєте ви, що присутність людей із кри­мінальним минулим у списках блоку «За Януковича!» пов’язана з давніми зв’язками донецького й кримського криміналітетів?

– Ніколи між «донецькими» й «кримськими», принаймні коли я працював, не було нічого спільного. Можливо, це з’явилося пізніше, але такі зв’язки є абсолютно неприродними. До речі, залучення людей із кримінальним минулим притаманне не тільки Партії регіонів, цим грішили й інші. Якщо брати списки депутатів, починаючи з місцевих рад, то такі люди присутні й у партії «Союз», і в блоках Вітренко та Куницина. Це якась кримська хвороба. Як епідемія грипу, коли хворіє не один, а одразу всі. Чомусь усі наввипередки змагалися, хто кого більше просуне. Я не можу знайти пояснення цьому феноменові. Усе-таки звичка, що кримінал має бути цементувальною основою, ніяк не зміниться.

– Чи направду Крим є бочкою з порохом, яку підклали під Україну та яка щомиті може вибухнути?

– Я погоджуюся із цим твер­дженням. Якщо хтось захоче спровокувати вибух в Україні, то він це не зможе зробити ані у Львові, ані на Донбасі, хоча там є радикально налаштовані люди. А от у Криму це можливо. Вибух може спричинити будь-що. Це може статися від необачного слова, від необачних дій влади, зовнішніх чи внутрішніх факторів. Тут варто поставити попереджувальний знак «Не входити з відкритим полум’ям». Ця ситуація складалася не сьогодні й не вчора, вона складалася роками.

Спасіння  Криму  наразі, вла­сне, у тому, що він багатогранний. Багато хто б хотів знайти й використати загальнокримського лідера, але такого немає. Немає таких одіозних фігур, як, скажімо, президенти Придністров’я, Південної Осетії чи Абхазії. Тому жодна іноземна держава, насамперед мова йде про Росію, не зможе вивести свій вплив на тотальний рівень. Окрім того, кримські татари, які нібито й створюють певні проблеми для влади, є також стримувальним фактором. На наше щастя, у Криму існує баланс різних сил та відносний мир і спокій.

– Будучи першим представником Президента, який не боїться відстоювати свою позицію, ви створюєте незручності для парламенту Автономії, яка робить пос­тійні потуги змістити вас...

– Кримський парламент незграбно це робить. Спочатку він  хотів пов’язати мою діяльність із НАТО. Але я прийшов сюди працювати ли­ше 22 травня, а вже 6 червня мені інкримінували й присутність кораблів Альянсу, і буцімто висадку американського десанту, і намагання провести військові навчання «Сі бриз», і безліч інших дурниць. Причому абсолютно не в компетенції Верховної ради давати мені якусь оцінку. Це прерогатива Президента й ке­рівника його Секретаріату. Вибачте, а якщо завтра збереться якась сільрада й також висловлюватиме мені недовіру?

Представництво Президента в Криму є конституційним органом, принципи його роботи чітко регламентують Конституція та законодавство. А парламент має робити те, що йому належить. Але я розумію, що багато хто перехрестився б, якби я поїхав звідси.

– Пригадується, вас зви­ну­ватили в антисемітизмі, коли із трибуни Верховної ради ви заявили про готов­ність навіть івритом, якщо комусь не зрозуміло, пояснити, що розшукуваний нині правоохоронцями кримський депутат Рувим Аронов, причетний до ОЗУ «Башмаки», є вже кілька років громадянином Ізраїлю та що йому не місце в парламенті.

– Це все через відсутність аргументів. Ми отримали ори­гінальний текст івритом і переклад українською мовою документів, які підтверджують ізраїльське громадянство Аронова. Тому я був готовий процитувати оригінал державною мовою Ізраїлю. Але в нас таке суспільство, як казав свого часу Леонід Кравчук, що ми й до мишей можемо доколупатися. От і до мене доколупуються.

Я вважаю, що людина, яка є громадянином іншої держави, не може бути депутатом в Україні. У нас до того ж іще є велика мода на іногородніх депутатів. Багато людей, які не мають жодного стосунку до Криму, приїхало по так зване «почесне депутатство». Антоньєву з Кіровограда ніхто в очі  не бачив. А Шуфрич, який є мешканцем Черкас? І таких – понад 10 відсотків у парламенті. Однак у Конституції Криму записано, що у Верховній раді мають бути представники населення та місцевих територіальних громад. Це компрометує насамперед політичні партії, тому їм варто було б звільнити таких «почесних депутатів» від непосильного тягаря.

– У вас реноме принципової людини. А коли б ви погодилися на компроміс із тими ж кримськими депутатами?

– Під час вирішення будь-яких розумних питань. Якщо це спрямовано на благо Криму та України, то я за це обома руками. А якщо все роблять абияк і всупереч цьому, то я, звичайно ж, протестуватиму. Незалежно від того, чи це стосується дерибану землі, статусу російської мови, референдуму щодо НАТО або ж деяких інших політичних питань, які мусують нині в парламенті. Можливо, моє постійне апелювання до громадськості й стримує його від необачних кроків. Сьогодні проблеми підготовки до зими, забезпечення газом, дорожнечі, інфляції, бюджету відкинули далеко назад питання НАТО й російської мови. Але, на жаль, не орієнтується кримський парламент у реальній економічній та політичній ситуації, яка загалом панує на півострові.

– Наскільки я знаю, ви виступаєте за розширення повноважень постійного представництва...

–  Безумовно.  По-перше, Крим і Севастополь повинні бути єдиним цілим, і повноваження представника Президента мають поширюватися й на це місто. Немає закону про статус Севастополя, водночас він є стратегічним для всієї країни, тут базується Чорноморський флот Росії; є багато доручень Секретаріату Президента, які без чітко виписаних функцій не можуть бути повноцінно реалізовані. Другий момент стосується координації роботи правоохоронних органів, підрозділів інших центральних відомств, керівництво яких лежить поза площиною Верховної ради та Кабінету міністрів Криму. Ці пропозиції вже передано в Секретаріат.

– Чи лунали погрози на вашу адресу, коли ви повернулися в Крим?

– Ні. Ви знаєте, це як у стосунках із рекетирами: хто заплатив раз – платитиме все життя. Так і тут: якщо побачили страх у твоїх очах, тоді й вдаються до погроз і залякування. Якщо ж бачать, що такі методи не матимуть ефекту, то їх не використовують. Погроз не було і, сподіваюся, не буде. Намагаються воювати зі мною, запускаючи брудну інформацію в Інтернет, але такі неетичні методи боротьби я пов’язую з відсутністю нормальних політичних аргументів.

– На ваш погляд, слід повернутися до колишньої виборчої системи?

– Звичайно. Хоча б до змішаної схеми «50 на 50». Те, що сталося тепер, – це велика дурниця. Я б поважав волю виборців, якби вони підтримали конкретну особу. Але сьогодні партії хитро скористалися ситуацією. Я знаю, що в них є відмінні лідери, і коли цим людям ставлю питання «Чому у ваших списках бандити?», вони просто сором’язливо опускають очі. І не можуть самі собі знайти виправдання.

– Ваша попередня робота в Держкомміграції допомагає сьогодні?

– Авжеж. Я перед тим працював у багатонаціональних Чернівцях і на Закарпатті, і це гарний досвід. У мене на столі Біблія, Тора й Коран. Усі ці книги я перечитав і вивчив. Таке враження, що їх писала одна людина, лише з різним підтекстом. І ніде жодного заклику до насильства. Головне, щоб віряни дотримувалися всіх викладених у них постулатів.

І тоді ми жодних проблем не матимемо.

– Чи вважаєте ви себе «польовим командиром», якого посилають у проблемні точки України, адже вже були Закарпаття, Луганськ, тепер – Крим?

– Словосполучення «польо­вий  командир»,  відверто ка­жучи,  викликає  дещо  нега­тивні  асоціації,  пов’язані з подіями в Чечні. На посаді голови  облдержадміністрації мені, на жаль, не зовсім таланило: я постійно ставав заручником тієї політичної ситуації, яка панувала в регіоні. Але така посада мені подобається більше: у системі МВС я досягнув усього, чого міг, а тут з’явилася можливість тіснішого контакту з людьми, нових вражень. Однак на Закарпатті Віктор Медведчук після свого призначення головою Ад­мі­ністрації Президента став активно насаджувати керівництво з-поміж представників СДПУ(о). Ми пам’ятаємо, чим усе закінчилося – подіями в Мукачевому, провалом на виборах і фактичним розвалом партії. У Луганську ж після останніх виборів сто місць в облраді здобула Партія регіонів, і логічно, що вона зажадала бачити біля керма області фігуру, яка б її влаштовувала. Треба було рахуватися з тією ситуацією, що склалася, тому подякував області й написав заяву про відставку.

– Що робитимете, якщо таки доведеться полишити посаду представника Президента й піти на пенсію?

– Щоб я ще про це сьогодні думав! У мене, крім цього, є достатньо думок. Я ніколи цим не переймався й не переймаюся. Але помиляється той, хто гадає, що я тримаюся за посаду.

ДОВІДКА  «БЦ»

Геннадій Москаль народився 11 грудня 1950 року в с. Задибрівка Чернівецької області. 1970 року закінчив Чернівецький технікум залізничного транспорту. Служив в армії. Закінчив Львівську середню, а потім Київську вищу школу міліції й Академію МВС СРСР. Із жовтня 1973 року працював в органах внутрішніх справ, від інспектора дійшов до заступника міністра внутрішніх справ України. Генерал-лейтенант міліції. Останні його посади – начальник УВС у Закарпатській області в 1995–1997 рр., заступник міністра внутрішніх справ – начальник Головного управління МВСУ в Криму в 1997–2000 рр., заступник міністра внутрішніх справ – начальник УМВСУ в Дніпропетровській області у 2000–2001 рр. Із червня 2001 року – голова Закарпатської облдержадміністрації. З вересня 2002-го – голова Державного комітету України в справах національностей і міграції. Деякий час пропрацювавши заступником міністра – начальником кримінальної міліції, у лютому 2005 року став головою Луганської облдержадміністрації. З травня 2006-го – постійний представник Президента України в Криму.

http://www.bezcenzury.com.ua/ua/archive/8307/politic/8334.html